Національний університет «Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка» – один із найвідоміших і найстаріших університетів Полтавщини, без якого важко уявити карту закладів вищої освіти краю та України загалом.
За кожним етапом його формування – роки напруженої праці та нові досягнення всього науково-педагогічного колективу на чолі з ректором, професором Володимиром Онищенком.
Багаторічна історія університету складається зі сторінок життя кожного студента, випускника і співробітника, які в різні періоди долучилися до його становлення і розвитку.
Високі стандарти освіти беруть початок від витоків освітніх традицій Полтавщини
Національний університет «Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка» має славне минуле, тісно пов’язане з освітніми традиціями Полтавщини, що налічують понад 200 років.
Сучасний університет розташовано в історичній будівлі Інституту шляхетних дівчат – пам’ятці архітектури першої половини ХІХ ст., що є складовою частиною архітектурного ансамблю міста Полтави.
Відкриття Полтавського Інституту шляхетних дівчат ініціювала дружина генерал-губернатора Полтавської та Чернігівської губерній М.Г. Рєпніна – Варвара Олексіївна, онука останнього гетьмана Лівобережної України Кирила Розумовського, донька міністра освіти Олексія Розумовського, палка прихильницею культурно-просвітницьких ідей.
Найбагатший полтавський поміщик-благодійник С.М. Кочубей (нащадок В.Л. Кочубея) надав частину своєї полтавської садиби, в якій і розмістився цей середній навчальний заклад закритого типу для дівчаток із збіднілих дворянських родин. Урочисте відкриття відбулося 12 грудня 1818 року.
Майже 10 років інститут діяв на благодійні пожертви дворянства Полтавської та Чернігівської губерній, а з 17 вересня 1827 року, завдяки клопотанню генерал-губернатора М.Г.Рєпніна, його перетворено на урядовий.
Розпорядження указу передбачали не лише виділення коштів із державної казни на утримання 60-ти вихованок, починаючи із 1 січня 1828 року, а й наказувалося міністру фінансів «асигнувати з казни в Полтавський приказ громадського притулку» 200 000 карбованців у чотири терміни, щорічно по 50 тисяч карбованців, на побудову мурованого будинку для інституту. План архітектурної забудови, виконаний зодчими О.Штаубертом і Л. Шарлеманем, було затверджено у Санкт-Петербурзі в 1828 році. Зведення будівель головного корпусу навчального закладу в Полтаві завершилося 4 вересня 1832 року.
Керувала інститутом опікунська рада, першою очільницею якої була В.О.Рєпніна. До членів ради входили достойні й поважані у губернії люди. Серед членів ради були такі відомі полтавці, як В.В. Капніст (поет, драматург, освітній і громадський діяч), М.М. Новиков (громадський діяч).
До інституту записували дівчат дворянського походження, а пізніше й представниць інших станів (духовенство, купці) віком від 6 до 18 років. Повний курс навчання тривав 7 років.
За статутом закладу, Варвара Рєпніна передбачала необхідність оволодіння молодими дворянками загальноосвітніх знань, основ гармонійного мистецтва, високої моралі, етики, естетики. Цим було обумовлено й вибір навчальних дисциплін. В інституті панянки отримували знання з арифметики, історії, географії, іноземних мов (німецької й французької), музики, співу, малювання, танців, рукоділля, поняття про домашнє господарство й економне його ведення.
Княгиня Рєпніна запрошувала для викладацької діяльності відомих вітчизняних та іноземних діячів культури, науки і мистецтва. Серед них: С.П. Стеблін-Камінський (перший біограф І.П. Котляревського), Д.П. Пильчиков (кирило-мефодієвець, педагог), Г.І. Маркевич (фольклорист, книговидавець), М.П. Ілляшевич (педагог, громадський діяч), М. А. Цертелєв (етнограф, фольклорист), П.І. Бодянський (історик, етнограф, журналіст, педагог), М.А.Вербицький (письменник, громадський діяч, журналіст, педагог), І.А.Зарецький(археолог, етнограф, громадський діяч), А.В.Єдлічка (композитор, піаніст, музичний педагог і фольклорист), І.К.Зайцев, В.О. Волков (художники), Л.І. Боровиковський (поет, етнограф, філолог) та інші. Понад 36 років здійснював постійний нагляд за навчальною роботою закладу відомий український поет-байкар, перекладач, педагог, ректор Харківського університету, професор П.П. Гулак-Артемовський.
В Інституті шляхетних дівчат бував І.П. Котляревський, який на прохання В.О. Рєпніної з жовтня 1823 по червень 1838 року перекладав із французької мови теологічну працю Дюкеня «Размышления о расположении, с каким должно приступать к чтению и размышлению Святого Евангелия от Луки».
Т.Г. Шевченко наприкінці червня-початку липня 1845 року навідувався до начальниці інституту С.І. Засс (передплатниці альбому «Живописная Украина») з приводу його розповсюдження.
У різні роки інститут відвідували письменники М.В. Гоголь і В.А. Жуковський, брати Сергій та Матвій Муравйови-Апостоли – майбутні учасники таємного Південного товариства декабристів.
Серед випускниць Інституту шляхетних дівчат багато відомих особистостей: Варвара Рєпніна (донька В.О. та М.Г. Рєпніних, «добрий ангел» Т.Шевченка, який присвятив їй поему «Тризна»); представниці полтавської гілки нащадків О. Пушкіна й М.Гоголя: Софія, Наталія, Марія, Тетяна, Анна, Олена Бикови; художниця-мініатюристка Юлія Волкова, донька художника В.О. Волкова.
У 1854-1865 рр. тут навчалися п’ять доньок П. П. Гулака-Артемовського: Аполлінарія, Єфросинія, Марія, Наталія і Клеопатра. Низку віршів поета присвячено вихованкам Полтавського Інституту шляхетних дівчат.
У 1878 році закінчила інститут «із шифром» (тобто з високими успіхами) Любов Щербачова, у майбутньому відома українська письменниця-демократка Любов Яновська, творчість і громадську діяльність якої високо поціновували І. Франко та М. Коцюбинський.
Зі стін інституту вийшли всесвітньо відома співачка, актриса, Олександра Сантагано (у дівоцтві – баронеса фон Мезенкампф), скульпторка Єлизавета Трипільська, талановиті сестри Псьол – Глафіра й Олександра, які після смерті батьків виховувалися у родині В. О. та М.Г. Рєпніних: одна – стала художницею, інша – поеткою.
У 1881 році зі срібною медаллю закінчила цей навчальний заклад Олександра Шейдеман і два роки викладала в ньому вокал та гру на фортепіано. Згодом вона стала дружиною українського письменника, майстра психологічного роману, Панаса Мирного, чудовою матір’ю його синів.
Інститут шляхетних дівчат у Полтаві проіснував сто років – із 1818 по 1918 роки.
У січні 1918 року інститут було евакуйовано до Владикавказу. Там на його базі було засновано міську жіночу гімназію.
З 1918 року до 1930 року в центральному корпусі колишнього Інституту шляхетних дівчат розташовувалися землевпорядний технікум, дитячий притулок, школа садівництва, благодійна організація «Ліга порятунку дітей», яку очолював письменник В.Г. Короленко та інші заклади, організації, установи.
Центр підготовки інженерно-будівельних кадрів, у якому учень Євгена Патона заснував наукову школу залізобетону
У 30-их роках у системі новостворюваних вищих навчальних закладів, покликаних забезпечити стрімко зростаючу потребу в інженерно-будівельних кадрах для величезного будівельного майданчика, Полтава стала центром підготовки інженерів сільськогосподарського будівництва.
Відповідно до постанови уряду СРСР від 23 липня 1930 р. за № 237 про створення нових вищих навчальних закладів, Наркомат земельних справ українського уряду видав 19 серпня 1930 року наказ за № 27722965 про заснування Полтавського інституту сільськогосподарського будівництва. Багата сільськогосподарськими традиціями і здобутками Полтавщина з 1930 року готувала в сільськогосподарському інституті (з факультетом сільськогосподарського будівництва) кадри для села. Саме цей факультет рішенням Полтавської міської ради було переведено в приміщення колишнього Інституту шляхетних дівчат – Першотравневий проспект, 24 (центральний триповерховий корпус та два бокових одноповерхових, не з’єднані з центральним, корпуси), яке стало місцем знаходження нового вищого навчального закладу.
На п’яти кафедрах єдиного будівельного факультету працювало 33 викладачі, навчалися 282 студенти.
Серед перших викладачів інституту – випускник київської політехніки, дипломник видатного вченого-інженера Є.О. Патона – М. С. Торяник, який заснував наукову школу залізобетону в інституті; Є.В. Платонов – випускник інституту інженерів шляхів сполучення в Петрограді, створив наукову школу з основ i фундаментів; колишній губернський архітектор міста Полтави Т.Я.Гардасевич – зачинатель наукової школи архітектурного проектування; суспільні дисципліни в інституті викладали О.К. Касименко, С.Ю. Данішев – у подальшому відомі вітчизняні історики.
Згодом склад викладачів поповнили О.О. Кашперов (будівельні матеріали і технології), К.М. Купинський (будівельна механіка і залізобетонні конструкції), М.Ф. Стасюков (архітектура), В.П. Суханов (вогнестійке будівництво), Ф.М. Херасков і М.О. Соколов (геодезія), О.О. Корольов (нарисна геометрія і креслення) та багато інших.
У 1933-1934 роках до складу навчального закладу приєднано факультет сільськогосподарського будівництва саратовського інституту сільського будівництва разом із 200 студентами.
Прикметно, що у 1930 році в інституті було створено й бібліотеку. Від 1934 р. її очолив Ю. Жилко – педагог за освітою, поет за покликанням.
Кількість кафедр в інституті з кожним роком зростала. Так, у 1940 році вона становила вже 20 (математики, фізики, хімії, графіки, теоретичної механіки, будівельної механіки, будівельних матеріалів, будівельного виробництва та ін.). В інституті навчалося понад 500 студентів. За перші десять довоєнних років навчально-виховної діяльності колектив інституту підготував понад 800 дипломованих спеціалістів – інженерів-будівельників для села.
Відродження після Другої світової війни: Ubi Concordia, Ibi Victoria («Де єдність, там і перемога»)
На початку Другої світової війни інститут було евакуйовано до міста Уральська (Західний Казахстан). Багато викладачів і студентів було мобілізовано на фронт. Студенти, які поїхали до далекого Казахстану, продовжували навчатися, а після занять допомагали доглядати поранених у госпіталі, розчищали снігові замети, збирали серед населення теплі речі, готували подарунки пораненим, брали участь у виступах художньої самодіяльності.
За роки евакуації і війни 1941-1945 рр. в інституті підготовлено понад 2000 інженерів-будівельників, більшість із яких було направлено до діючої армії. Загалом 267 студентів, викладачів, співробітників інституту воювали на фронтах. Серед учасників бойових дій – викладач інституту, доцент Д.М. Батіщев, який особисто встановив прапор перемоги на початку травня 1945 року на одному з великих адміністративних будинків у центрі Берліна.
19 жовтня 1943 року після звільнення Полтави колектив інституту повернувся до рідного міста. Місто лежало у згарищах, центральний навчальний корпус, пам’ятка архітектури, житлові будинки інституту були зруйновані. За роки грізного лихоліття інституту було завдано збитків на загальну суму понад 6 мільйонів карбованців (у цінах тих років).
За рішенням Полтавської міської ради, для інституту, до відбудови його власної бази, було виділено напівзруйнований двоповерховий житловий будинок по вул. Шевченка, 8 із 20-ма кімнатами площею 513 кв. м.
Зусиллями колективу крок за кроком підіймалися з руїн поверхи корпусу, з яким були з’єднано бокові одноповерхові будови, навчальні аудиторії, лабораторії. Повне відновлення будівлі завершилося у 1955 році.
У зв’язку зі змінами, що відбулися, у 1961 році, за наказом Міністерства вищої і середньої спеціальної освіти України № 12 від 9.01.1961 р., інститут отримав нову державну назву: Полтавський інженерно-будівельний інститут. Розширення будівельних профілів, за якими здійснювалась підготовка спеціалістів у інституті, завершилося на початку 70-х років.
Упродовж 1954-1971 років відкривалися нові факультети: промислового та цивільного будівництва, архітектурний, санітарно-технічний, загальнотехнічний, заочний із вечірнім відділенням, підвищення кваліфікації. Зусиллями ректорату в цей час організовувалося будівництво лабораторного, правого i лівого корпусів, нових гуртожитків для студентів.
У ці роки успішно діяло студентське проектно-конструкторське бюро, створене ще в 1930 році.
З особливою вдячністю слід згадати тих, хто очолював університет упродовж усього періоду його становлення: Д.І. Ілляшенко (1930 – 1934 рр.), Т.Т. Манько (1934 – 1937 рр.), Л. М. Даманський (1938 – 1953 рр.), І.С. Доценко (1953 – 1982 рр.).
За часів незалежності України відбулися нові історичні зміни: від монопрофільного інституту до європейського університету класичного типу
3 1992 року колектив навчального закладу реформується із монопрофільного будівельного інституту, який готував фахівців за 6 спеціальностями, в університет із підготовкою спеціалістів за 26 напрямами: економічного, електромеханічного, екологічного, архітектурного, будівельного тощо. Копіткою роботою всього професорсько-викладацького колективу навчального закладу над підготовкою навчальних робочих програм та планів, навчально-лабораторної i матеріально-технічної бази, науково-методичної літератури створено передумови його успішної акредитації за ІV, найвищим, міжнародним рівнем та перейменування його згідно з рішенням Кабінету Міністрів України від 29 серпня 1994 року на Полтавський технічний університет.
21 червня 1997 року з нагоди відзначення передовою громадськістю світу, України 100-річного ювілею від дня народження видатного теоретика космонавтики Юрія Кондратюка, рішенням уряду нашому навчальному закладу присвоєно його ім’я.
27 березня 2002 Університет отримав статус «Національний» за рішенням Президента України. Відтоді він став Полтавським національним технічним університетом імені Юрія Кондратюка.
Національний університет сьогодні став потужним міжнародним авторитетним науковим й інноваційним центром – лідером на ринку освітніх послуг, у якому функціонує 8 структурних підрозділів, навчається близько 6 000 студентів, серед них 500 – іноземні громадяни, діють 94 освітні програми, успішно впроваджуються сучасні тренди і підходи до викладання.
Колектив університету налічує близько 10 тисяч осіб, освітній процес забезпечують 350 докторів наук і професорів, кандидатів наук та 20 лауреатів Державних премій України в галузі науки і техніки, премій Президента України для молодих учених.
У виші сформувалися і працюють 10 загальновизнаних потужних наукових шкіл, які очолюють учені, знані як в Україні, та за її межами.
Університет активно інтегрується до світового освітнього простору, є членом Великої хартії університетів, розширює географію міжнародних партнерів, яких нині налічується близько ста.
2 серпня 2019 року наказом Міністра освіти і науки України Лілії Гриневич Полтавський національний технічний університет імені Юрія Кондратюка перейменовано на Національний університет «Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка». Відбулася не лише зміна назви, а й суті – з потужного закладу вищої освіти технічного спрямування університет динамічно трансформувався в багатопрофільний європейський університет класичного типу. Сьогодні студенти мають змогу вивчати мистецтво, філологію, право, фінанси та економіку, опановують технічні спеціальності, займаються спортом, інтелектуально та духовно розвиваються.
Університет оновлюється в епоху Четвертої промислової революції
2020 рік – знаковий для Національного університету «Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка»: виповнилося 90 років від дня заснування закладу вищої освіти. Це своєрідний підсумок магістрального шляху розвитку університету, в якому огранічно поєднуються класичні освітні традиції, узагальнення багаторічних набутків із надсучасними новітніми технологіями і генерацією нових креативних ідей.
Територія університету – це приклад сучасного кампусу європейського рівня з комфортним навчальним і соціальним простором.
В університеті створено надсучасну матеріально-технічну базу. Упродовж декількох останніх років до університету залучено інвестиції від провідних міжнародних компаній. Молодь має унікальні можливості займатися 3D-моделюванням, робототехнікою, проводити наукові досліди, випробування, займатися спортом в найсучасніших лабораторіях і майданчиках, працювати у навчальних філіях установ-партнерів університету, створювати власні стартапи і навіть успішно започаткувати власний бізнес. Разом із Інноваційним холдингом Sikorsky Challenge у 2018 році відкрито єдину на Полтавщині стартап-школу.
Значна частина освітніх послуг і сервісів діджиталізована, а зміст освітніх програм швидко адаптується для формування професійних компетенцій у майбутніх фахівців для роботи із сучасними технологіями.
Велику увагу університет приділяє соціально корисним проєктам та громадській діяльності. Він став осередком популяризації наукової роботи серед молоді та діяльності Полтавського територіального відділення Малої академії наук України, відіграв важливу роль у включенні Національного центру «Малої академії наук України» під егіду ЮНЕСКО. Також університет є майданчиком для розвитку учнівського та студентського спорту всеукраїнського рівня, популяризації здорового способу життя.