2026-04-07

Від хронічного стресу до посттравматичного зростання: шлях від болю до сили

У межах Всеукраїнської програми ментального здоров’я «Ти як?», а також системи психосоціальної підтримки, Психологічна служба Національного університету «Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка» 7 квітня 2026 року організувала гостьову лекцію для науково-педагогічних працівників на тему: «Один з варіантів адаптації хронічного стресу».

Від хронічного стресу до посттравматичного зростання: шлях від болю до сили

Спікер зустрічі – Седих Сергій Миколайович, медичний психолог, терапевт Мінесотської програми подолання залежностей та сертифікований тренер із підготовки консультантів з хімічної залежності. Його професійний досвід і глибокі знання надали лекції особливу вагу та практичну цінність.

Лектор розкрив, як типи прив’язаності за Джоном Боулбі – надійний, тривожний, уникаючий та дезорганізований, формують основу того, як ми реагуємо на стрес і справляємося з ним. Для когось це стає шляхом до підвищення стресостійкості, а для когось – до втечі в залежності чи дезорганізацію. Саме прив’язаність визначає, чи бачимо ми у кризі ресурс для розвитку, чи лише загрозу.

Було підкреслено, що близько трьох чвертей українців живуть у стані хронічного стресу, тоді як чверть сприймає його як можливість для розквіту. Цей контраст став відправною точкою для розмови про посттравматичне зростання – здатність знаходити нові сенси й сили після пережитих кризових подій.

Окрему увагу приділили темі ПТСР. Прозвучали слова, які змушують замислитися:

  • «Можна не мати ПТСР і бути порожнім»
  • «Можна мати ПТСР і бути благополучним»
  • «Світ несправедливий, але врівноважений».

Ці цитати нагадують: травма не завжди означає руйнацію, іноді вона стає ґрунтом для сили й нових можливостей.

Лекція була насичена метафорами та прикладами, які допомагають глибше зрозуміти природу стресу. Центральним акцентом зустрічі стало усвідомлення того, що типи прив’язаності визначають наші способи реагування на хронічний стрес: хтось завдяки надійній прив’язаності підвищує власну стресостійкість, а хтось, маючи тривожний чи дезорганізований тип, може схилятися до залежностей або уникання. У цьому контексті прозвучала думка: негативні переживання приходять самі, але саме пошук і відкриття позитивного стає ключем до психологічної стійкості та посттравматичного зростання.

Такі зустрічі – це не лише науковий дискурс, а й простір для натхнення. Вони формують культуру турботи про ментальне здоров’я в університетському середовищі та підтримують викладачів у пошуку внутрішніх ресурсів для себе й студентів.