Вшановуючи 38-і роковини з дня найбільшої в історії людства техногенної катастрофи – аварії на ЧАЕС студентська спільнота Національного університету «Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка» зустрілась з авторами та упорядниками унікального видання спогадів «Солдати Чорнобиля», учасниками ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції Сергієм Козловим та Анатолієм Шевченком.
Модерував зустріч керівник Центру культури і студентської творчості, кандидат наук з соціальних комунікацій, доцент Гліб Кудряшов, який розповів передісторію тих страшних квітневих днів 1986 року.
Близько трьох тисяч полтавців брали безпосередню участь у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, чимало з них вже відійшли у засвіти через проблеми зі здоров’ям, тому з кожним роком зростає нагальна потреба вшанування імен тих, хто став на боротьбу супроти невидимого ворога – радіації.
Під час спілкування герої-ліквідатори презентували унікальне видання, створене на основі свідчень учасників і фотоматеріалів. На думку одного з авторів і упорядників – Сергія Козлова, книга «Солдати Чорнобиля» має не тільки зберегти пам’ять народу про Чорнобильську катастрофу та віддати шану її ліквідаторам, а й змінити ставлення суспільства до рятувальників людства, яке дедалі частіше стає байдужим. Особливо болить, що місто Полтава не має меморіального комплексу героям Чорнобиля, де їхні нащадки, діти та онуки могли б відшукати закарбовані в граніті імена їхніх попередників.
Від імені спільноти ліквідаторів міста Полтави Сергій Козлов висловив прохання до адміністрації та науково-педагогічного колективу Полтавської політехніки у сприянні створенню проєкту меморіального комплексу героїв-чорнобильців, тим чином зробивши власний посильний внесок у здійснення цієї неоціненної історичної місії.
Ліквідатор, упорядник книги Анатолій Шевченко поділився своїми спогадами, які досі щемлять в серці болючим відгомоном: починалося все зі строкової служби.
«Після Чорнобиля я навіть не думав, що у мене будуть у житті такі складнощі, як війна. Мені було 23 роки, я тільки закінчив педінститут, потім трошки попрацював, тоді – армія, а потім весна 1986 року. Я був солдатом строкової служби і прослужив там 5 місяців: з 11 травня по 12 жовтня. Ми виконували низку робіт по зниженню радіаційного фону, бо служив у полку хімічного захисту. Поруч з нами були люди з трьох прибалтійських держав – латвійський батальйон, естонський батальйон та литовський батальйон, ми працювали в нереально важких умовах», – розповідає ліквідатор і висловлює слова щирої вдячності молодим людям, які залишилися в Україні.
Спогади свого побратима продовжив Сергій Козлов: «Ми зрозуміли, що там – біда і нас везуть у Чорнобиль. Я був істориком-археологом і ми їздили знімати ґрунт скрізь – на подвір’ях, у місті, тому що все було в радіації. Із чотирьох хлопців рядового складу, з якими ми були в Чорнобилі, живим наразі залишився тільки я. Ми виконували контроль за виконанням різних завдань. Було одне з найнебезпечніших завдань – це виїзд на реактор для перевірки групи солдатів, які виходять і піднімаються на реактор і там повинні скинути хоча б одну забруднену частинку, при цьому всьому на них десь до 20 кілограмів свинця, такий тоді був спецодяг.
Першими зміни радіаційного фону зафіксували шведи, які тоді працювали в Антарктиці. Потім спочатку Англія, а за нею Америка визнали цей день Всесвітнім днем жертв радіаційних аварій та катастроф. Особисто я пробув у тому пеклі 96 днів».
Автор книги спогадів також наголосив на величезній витримці та відчутті гордості за тих, хто не зламався тоді і навіть зараз продовжує боронити рідну країну від ворога: «Для нас велика честь і гордість знати двох наших побратимів-ліквідаторів, які зараз воюють за Україну. Перший – колишній заступник директора Полтавського турбомеханічного заводу Віктор Сологуб загинув, обороняючи Запорізьку область, другий – кандидат медичних наук, один із провідних щелепно-лицьових хірургів, викладач ПДМУ, полковник медичної служби пішов добровольцем, наразі воює».
Поділився також тим, що не увійшло до книги: «На 30-ті роковини я поїхав освятити ікону «Чорнобильський Спас», яку написав колектив моїх авторів, потім повіз «онуків» Чорнобиля на ті місця і люди побачили, де ми були. Там я знайшов газету від 26 квітня 1986 року, це було остання видання цієї газети.
Пригадую день, коли виселяли «самоселів». Нашому підрозділу була дана команда поїхати в одне село і перевірити, чи всі звідти виїхали і коли ми приїхали, «самосели» повернулися туди, щоб набрати якихось харчів і залишилися там на три дні. Усі, хто там був, були віком від 70 до 90 років і було двоє людей, які вже погодилися виїхати. Наступного дня, коли ми за ними приїхали, ми вже побачили, що там знаходиться великий підрозділ служби воєнізованої міліції, а люди лежать штабелями просто на дорозі і говорять, що тут наш дім, а за домами – цвинтар, де поховані наші сини, доньки, діди, прадіди, прапрадіди і прапрапрадіди, що їхні покоління тут проживають більше ста років і їм нікуди їхати, тому що в лісі вони вижити вже не зможуть, а село буде повністю знищене. Працівники міліції були змушені брати людей за руки і ноги і просто заводити в транспорт. Їх вивезли, потім при нас заражене радіацією село почали зрівнювати із землею».
Нині Сергій Козлов активно займається благодійною діяльністю і прагне власною працею наближати нашу спільну Перемогу над ворогом, виховуючи у покоління молодих українців усвідомлення значущості вчинків тих людей, які, шкодуючи молодь, самі ставали на боротьбу з невидимим ворогом.
Студенти розповідали про побачені ними документальні фільми, декому батьки чи дідусі і бабусі також неодноразово розповідали про дні, коли сталася аварія, а все приховувалося. Ліквідатори давали владним структурам підписку про нерозголошення на 25 чи навіть 50 років, не маючи змоги сказати вголос про лихо, яке спіткало, в першу чергу, нашу країну.
Майбутній психолог Катерина Манжалій після почутого, подякувала від імені усієї студентської спільноти Полтавської політехніки ліквідаторам за їхній неоціненний внесок у наше сьогодення. Адже без тих людей, хто залишив там своє здоров’я і життя, наша країна не була б такою незламною, не було б сьогодення.
На завершення заходу автори і упорядники книги «Солдати Чорнобиля» передали два примірники видання з дарчими підписами до фондів Науково-технічної бібліотеки Національного університету «Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка», висловивши спільне тверде переконання, що сучасна молодь має зберегти пам’ять про тих людей, які ще тоді, в далекому 1986 році, зробили все можливе задля того, щоб наша нація має гідне продовження у своїх нащадках.
Книга «Солдати Чорнобиля» присвячена полтавцям, які внесли свою частку в подолання наслідків найбільшої техногенної катастрофи в історії людства — аварії на Чорнобильській атомній електростанції 26 квітня 1986 року.
Вже через 30 років після трагедії Сергій Козлов та Анатолій Шевченко вирішили зібрати спогади людей різного віку і різних професій, адже спогади кожної людини унікальні, вони такі живі, наче це трапилося з ними вчора, бо ця аварія залишила у їх серцях незагойні рани. У книзі зібрана вичерпна інформація про аварію та її наслідки, про сьогодення зони відчуження.
Герої книги — люди різного віку і різних професій: від солдатів строкової служби до офіцерів, від резервістів-запасників до професійних пожежників. А ще — лікарі, кухар, будівельник, геолог... Вони вистояли й перемогли. Великою ціною! І нині кожен з гордістю називає себе «солдатом Чорнобиля», що дало назву й книзі. Чорнобильці поділилися своїми спогадами через 35 років після трагедії. І ці спогади такі живі, ніби це сталося вчора, адже аварія на ЧАЕС залишила у їхніх серцях незгойні рани. Автори й упорядники книги — Сергій Козлов та Анатолій Шевченко — самі пройшли крізь чорнобильське пекло і мають статус ліквідаторів. До створення книги їх спонукало переконання, що не можна забувати про історичні вже події та людей, які врятували світ від іще сумніших наслідків атомного лиха. Кожний спогад, кожне свідчення — це свого роду документ, який потрібно передати нащадкам. Тож книга «Солдати Чорнобиля» буде цікавою не лише побратимам-ліквідаторам, переселенцям, евакуйованим із зони лиха та їхнім родинам, а й для широкого кола читачів.
Нещодавно у політехніці відкрилась фотовиставка «Біль» про нескорених прикордонників, в університеті вшанували полеглих Героїв Небесної сотні, а в Центрі ветеранського розвитку вшанували пам’ять загиблого випускника Дмитра Коряка.
Нагадаємо, викладачі політехніки опанували ефективні техніки психологічного самовідновлення, науковці політехніки взяли участь у презентації пілотного всеукраїнського проєкту розвитку сімейного патронату, на базі політехніки фахівці Укрнафти підвищили фахові компетенції у сфері безпечного ведення робіт на виробничих об’єктах.
Медіацентр
Національного університету
«Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка»
